Előző fejezet Következő fejezet

ТИПИ МАСОВОГО ТЕРОРУ Й ГОЛОДОМОР

 

Сергій БІЛОКІНЬ,

доктор

історичних наук,

провідний науковий співробітник Інституту історії

України HAH України,

лауреат Національної премії України ім. Т. Шевченка.

 

ІУоли в мого прадіда Семена Денисовича Білоконя від голоду по-чали пухнути ноги, йому порадили зробити такий курінь, щоб вигріти їх на сонці. Ноги потекли. Коли він пішов, він лишав сліди, - невдовзі помер. Це діялось у селі Кожанці за Фастовом на Київщині. На його хресті є дата - рік 1933. Такі спогади збереглись у багатьох сучасних родинах.

Управлінчий апарат СРСР застосовував до підвладної людності різні типи терору: економічний, фінансовий, психологічний та багато інших. Це відбувалось не з другої половини 20-х років і по 1953-й рік, як хотілося авторам партійних документів початкових часів перестройки, а з 1917-го і по рік 1991-й. Серед типів терору, спрямованих на пряме й безпосереднє нищення населення, були масовий терор, що відповідно до історичних періодів та безпосередніх завдань поділявся на кілька видів, а також терор індивідуальний.

У двох монографіях про масовий терор як засіб державного управління1 я розглянув передусім, природно, масовий терор. Він змінив класову структуру суспільства, отже став мотором соціальної революції. Большевицька пропаганда висунула свого часу гасло знищення класів. Його чудово затямило все населення країни, хоча тоді мало хто розумів, що воно власне означає. Совєцький розвідник і культуролог Віктор Петров дав свою інтерпретацію цього гасла: «В провідні свої настанови, в тези: «знищення кляс» і «побудови безкля- сового суспільства» большевизм вкладав не просвітницький або ж економічний сенс, а, насамперед, буквальний і конкретний сенс фізи-чного знищення. До побудови безклясового суспільства большевизм простував через океани людської крови. Гасло знищення розу-мілося в усій нещадній і лютій наготі цього слова. Соціяльна політика большевиків носила антисоціяльний характер»2. Ця ідея висіла у повітрі. Цілком незалежно від Петрова дещо пізніше приблизно ту саму думку висловив Солженіцин: «Можно бьіло поверить, что уни- чтожаются классьі, но люди из зтих классов вроде должньї бьши бьі остаться?..»3.

Масовий терор пережив кілька періодів розвитку - від імпульсивного й приголомшливого ленінського до планомірного сталінського, спрямованого уже на конкретно взятих осіб. Обидва види масового терору мали виразний соціальний пафос. Ленінський терор був спря-мований проти елітарних класів - в першу чергу проти великої бур-жуазії та національної аристократії, дворянства. Маємо схвильоване спостереження простої жінки з Кубані: «Очевидно, про поміщиків та фабрикантів уже не було мови. Вони в перші місяці революції були ограбовані, викинені та здебільшого повбивані»4.

Одним з головних завдань, яке вирішувала тоді влада, була також ліквідація професійних військових, що становили пряму загрозу для нового режиму. Збереглися розстрільні справи на 100, 200 й більше офіцерів, що складаються лише з анкет і вироку. Вирок був відомий большевикам уже наперед. Я тримав у руках розстрільну справу на 287 офіцерів, засуджених у Феодосії на засіданні надзвичайної трійки 4 грудня 1920 року5. Ухвала формулювалась так: «Принимая во внимание доказанность (sic) обвинения всех вьішепоименованньїх в количестве двухсот восьмидесяти семи человек как явньїх (sic) вра- гов трудового народа и контрреволюционеров - расстрелять, имуще- ство их конфисковать» (арк. 3).

У сучасній історіографії визначилася тенденція максимально локалізувати усі злочини большевизму, зв’язавши їх з особою одним- однієї людини, - Сталіна. Тим часом, якщо, навпаки, розташувати епізоди терору у хронологічній послідовності, виявиться, що терор напряму випливає з марксистсько-ленінської ідеології і прямим по-передником Сталіна був все-таки Ленін. Здається навіть, що в розробку теорії терору порівняно із своїм попередником Сталін нічого принципово нового не вніс взагалі. Історіософія часів перестройки вбачала причини Великого (сталінського) Терору 1937-38 років пере-дусім у поганій вдачі Сталіна. Вважається, якби повноту влади отримав хто-будь інший з тодішніх большевицьких лідерів - ті самі Буха- рін чи Кіров, наприклад, чи навіть аби Ленін жив довше, нічого подібного не сталося б. Звідси випливають видові форми - «сталінські репресії», «сталінська система». Інакодумці, виходить, протистояли у свою чергу «брежневській системі», «андроповській системі» тощо. Це приблизно те саме, що замість «нацистські фабрики смерті» говорити лише про кохівські чи розенберґівські. Останнім часом дехто побачив демократичну альтернативу Сталіну, смішно сказати, в Тро- цькому. Насправді, ставлення большевицької влади до окремо взятої людини й ставлення до всього суспільства - що наприкінці 1917-го року, що на початку 1941-го, що за Брежнєва, - було однакове й не залежало від особи диктатора. Терор і тероризм лежали у самій природі комунізму. Як говорив Бухарін, «невміле управління прекрасною машиною зовсім не свідчить про вади самої машини. Безглуздо розбивати цю машину, аби тільки прибрати водія»6.

Управлінчий апарат СРСР послідовно й систематично пропустив через м’ясорубку репресій все населення. Масовий терор, заснований на принципі класової сегрегації, був наймасштабнішим за всі інші типи, а відтак і головним. Він охопив усю країну - одну шосту частину земного суходолу.

Починаючи з найперших днів совєцької влади, для здійснення по-ставлених цілей, ідучи шляхом обліків, анкетування, паспортизації й переписів населення, протягом кількох десятиріч влада створила в загальнодержавних масштабах всеохопну й доволі точну інформаційну управлінську базу. Ця база віддзеркалювала кількісний і якісний склад населення, головним чином міського, передусім чоловічого. У сукупності держава отримала досить повну характеристику населення.

Збирання й систематизація відомостей про населення було чи не найпершим і чи не найголовнішим завданням більшовицьких спец- служб. Арешти проводилися на основі саме цієї інформації, яку збирали невтомні «бійці невидимого фронту».

Коли дитина семи років поступала до середньої совєцької школи, на неї заводили першу в її житті справу. Згодом громадянинові СРСР доводилося заповнювати безліч найрізноманітніших анкет, що являли собою самообмови. Під загрозою покарання за неправдиві відповіді від кожної людини вимагали відповідей на десятки питань. Держава цікавилася, «чи є родичі за кордоном», «чи був репресований хто-небудь із родичів», «чи перебували на тимчасово окупованій території» тощо. Спочатку найнебезпечніше питання стосувалося «соціального походження», що визначало всю подальшу долю людини. Після війни цікавились перебуванням на окупованій території. А взагалі даним «об’єктивки» надавали великої ваги завжди.

Отже, було одержано вичерпну картину суспільства. Спираючись на матеріали суспільного облікування, Політбюро ЦК ВКП(б) у Москві одне за іншим приймало відповідні політичні рішення, спрямовані проти кожної наступної соціальної групи. Відповідно до марксистсько-ленінської теорії боротьби класів, партія добирала населення, з яким мала намір співіснувати. Решту - руками НКВД - ліквідували.

Інший вид масового терору - зачистка окремих територій. Тут большевики практикували вже не соціальну перетруску, а підходили до справи з точки зору політичної лояльності. Вважаючи, що тут мала місце особливо висока концентрація ворожого режиму населення, большевики не просіювали населення група за групою, а у великих масштабах частково винищували, а частково депортували все насе-лення певної території. За відомостями колишнього співробітника УҐБ ОҐПУ Вадима Денисова, в історії органів НКВД було кілька визначних масових операцій, коли влада очищала від «потенційно небезпечних елементів» цілі краї, області й союзні республіки. Такі були Кубанська операція (1932-33), Тамбовсько-Воронезька (1934), Московська й Ленінградська (1936), Приморська (Далекосхідна; 1937-38), операції з чистки Естонії, Латвії, Литви, Західної України й Білорусії.

В основу цілковито таємної спеціальної інструкції, якою завжди користувались під час підготовки оперчекістського складу перед про-веденням будь-яких масових «очисних» операцій, було покладено до-свід першої з них - Кубанської операції 1932-1933 рр.» Ця операція була спрямована головним чином проти кубанського козацтва, серед якого, на думку органів ОҐПУ, нараховувалося не менше 90 % нело-яльних до влади осіб. Операцію було проведено за оперативним пла-ном, розробленим в УДБ ОҐПУ під керівництвом третього заступника голови ОҐПУ й начальника Головного управління Робітничо-селянської міліції Г.Прокоф’єва7. На місці нею керувала виїзна окрема оперативна інспекція ОҐПУ, що складалась із вищих чинів УДБ. Проводили операцію силами Північно-Кавказького крайового управління ОҐПУ, підсиленого спеціальними оперативними загонами, сформованими в інших місцевостях Європейської частини СРСР із внутрішніх військ ОҐПУ. Вважається, що разом із оперчекістським складом і місцевими силами ОҐПУ, в Кубанській операції узяло участь близько 12 тисяч осіб. Операція поділялась на дві частини - оперативно-підготовчу та оперативно-виконавчу. Оперативно-підго- товча частина включала поділ всього корінного (не приїжджого) населення на 4 категорії.

Категорія А. - Активні учасники білого руху й активні вороги ко-лективізації. Ця категорія підлягала знищенню.

Категорія 1-ша. - Учасники білого руху й пасивні вороги колекти-візації. Віднесені до неї не підлягали розстрілу на місці, а призначались до довгострокового замкнення до таборів ІІІ-го розряду, себто практично теж знищувалась.

Категорія 2-га. - До неї були включені поголовно усі не віднесені до категорій А й 1-ої, і ті, хто разом з тим раніше чимось особливим не довів свою особливу лояльність радянському режиму. 2-га категорія підлягала короткостроковому (до 5 років) замкненню у виправно- трудових таборах з подальшим адміністративним поселенням на пів-нічних околицях СРСР. Невелика частина 2-ої категорії, головним чи-ном, великі працездатні родини (родина у 8 душ, за 6-7 працездатних) відправлялись прямо на адміністративне поселення на нижню течію річки Єнісею, на північ від Туруханська.

Категорія 3-тя включала в себе ту частину корінного населення, що колись чимось особливим довела свою лойяльність до больше- визму і хто через це поки що не підлягав знищенню, ув’язненню чи засланню. Хоча треба зауважити, що до категорій А, 1 та 2, потрапило чимало й таких осіб, хто в період громадянської війни й революції були на боці червоних.

Технічно Кубанська операція провадилась таким чином: у станицю чи районний центр приїздила посилена оперативна чекістська група в супроводі спецоперзагону, котрий разом з місцевими працівниками ОҐПУ й міліції провадила розбивку людності на вказані вище категорії і складала списки на кожну категорію окремо. Робилось це все цілком довільно, без жодної перевірки й розслідування. Наприклад, для того, щоб ввести людину до категорії А, вистачало усного доносу якого-будь місцевого довіреного комуніста, ба навіть того, що за списками станичної ради випливало, що 1918 року особа не мешкала у станиці. Її не питали, де він був і що робив 1918 року, а просто записували до категорії «А», нотуючи: «1918 року служив у білій армії».

Після підготовки списків до станиці або району викликалися додаткові спецоперзагони, кількістю за потребою. Якщо передбачалась небезпека, що буде вчинений опір, викликалося по 3 й 4 спецоперзагони. Усі дороги перерізалися заставами, і людей, згідно з складеними списками, починали арештовувати. Як правило, спершу арештовували категорію А. Тут, у залежності від обставин, арештованих під виглядом відправки до в’язниці для слідства, відвозили на декілька кілометрів у степ, примушували вирити собі могилу й розстрілювали. А в оперативну виїзну інспекцію УҐБ ОҐПУ, що сиділа в Краснодарі, відправляли акт розстрілу з оригіналом списку розстріляних. У тих випадках, якщо розстріл на місці був чомусь небажаний, арештованих, що підлягали знищенню, відправляли до Красно- дара або Ростова й розстрілювали там, у внутрішніх в’язницях ОҐПУ.

Категорія 1-а й 2-а, з дозволом захопити мінімум необхідних речей і небагато продовольства, етапом відправляли на найближчі залізничні станції, вантажили у заздалегідь замовлені ешелони й відправляли на північ в етапно-сортувальні пункти. Тих, кого висилали до табору, розташованого на півночі Європейської частини СРСР (головним чином 2-га категорія) спрямовували звичайно у Грязовець і Кіров (Вятка). Тих, кого відправляли до Північного Сибіру, усі проходили через Новий Орськ на південному Уралі.

Дослідники припускають, що Кубанська операція ОҐПУ зачепила близько 2 мільйонів душ. При цьому близько однієї чверті цієї кількості були розстріляні, а решту вислано з Кубані на Північ Європейської частини СРСР і в Північно-Західний Сибір.

У станиці Ново-Олександрівській, що нараховувала до двох з по-ловиною тисяч мешканців, залишилося усього 300 душ, були станиці, де залишалося по три-п’ять родин, а то й зовсім нікого8. Так на Кубані замість Полтавської станиці з’явилась Червоноармійська із новим, завезеним сюди населенням. Така сама доля спіткала станиці Уманську, Новомалоросійську, Іванівську й інші.

Прикмети зачистки території й соціально орієнтованого терору сполучаються в голодоморі. Влада локалізувала територію, що під-лягала зачистці: на сусідніх регіонах СРСР голод майже не відбився. Голодомор мав виразно антиукраїнський характер, він відбувався не на адміністративно-територіальній частині країни, а саме на українській етнічній території, включаючи Кубань тощо. Він вдарив по етнічному ядру української нації, оскільки більшість людності складали українці, а більшість українців складали селяни. З другого боку, широкомасштабний терористичний захід було спрямовано проти со-ціально локалізованої частини населення - українського селянства. Коли селянство вимирало, міська людність так чи сяк, але могла іс-нувати. У німецьких і чеських поселеннях на Поділлі теж було легше. Характерно, що “загранотряди” не пускали голодних українських селян за межу з Росією. За кордон з Польщею не пускали інформації про те, що відбувалось у нас9.

Не можна не навести виняткове за своїм цинізмом рішення Політ-бюро від 25 жовтня 1933 року, що примушувало людей бути владі ще й вдячними:

«Об организации рабочего снабжения прод. и промтоварами в ок- тябре и в дни октябрьских торжеств. - В целях обеспечения беспере- бойного и улучшенного снабжения рабочих, ИТР, служащих, детей, студентов, научньїх работников, работников искусств и иждивенцев рабочих и служащих в октябре и в дни октябрьских торжеств Нар- комснабу осуществить следующие мероприятия:

Обеспечить полное и бесперебойное снабжение всего населення, состоящего на централизованном снабжении, хлебом по установлен- ньім нормам, а по промьішленньїм центрам обеспечить отпуск белого и черного хлеба.

Наркомснабу т.Берлину отпустить областям план хлебоснабжения на ноябрь месяц к 25 октября, а Заготзерно - т. Меламеду обеспечить спуск нарядов областям к 26 октября.

План хлебоснабжения на ноябрь месяц спустить областям на уровне октября месяца.

Потребителям видать хлеб на два дня (6 и 7 ноября)»10.

Нарешті, свою роль зіграв терор індивідуальний, що мав передусім психологічне спрямування. Його перший спалах припав на 1918-22 роки (убивства Леонтовича, Мурашка, Симиренка). Від індивідуального терору, попри прямо протилежні брехливі заяви, большевики не відмовлялись ніколи (діяльність судоплатовського підрозділу совєцьких спецслужб, убивства Петлюри, Коновальця, Бандери, Ребета). Можна припустити, що в таборі супротивника убивали передусім тих, з ким не могли домовитись. У цій сфері найбільше нез’я- сованого, оскільки безчесні замовники й виконавці ніколи не мали мужності взяти відповідальність за убивства Данила Скоропадського, Алли Горської, о.Лесіва, Бойчишина, Гонгадзе, а загибель митрополита Іоанна Боднарчука, Св.Патріарха Володимира Романюка, Чорновола пояснюється природними причинами. Натомість події нашого часу (убивства Гетьмана, Щербаня, Дерев’янка, Ромашка) показують, що індивідуальний терор дуже перспективний, оскільки не потребує для себе якоїсь розгалуженої інфраструктури, яка коштувала б великих грошей, і попередніх заходів, які могли б відстежува- тися.

Сформульовані вище механізми терору, - це, зрештою, реконструкція. Як писав історик юриспруденції Ігор Усенко, «про протоколи колегій, накази, огляди, довідки та інші нормативні й аналітичні матеріали органів безпеки дослідники можуть лише мріяти»11. Такі документи зберігаються в центральних архівосховищах Москви, причому із зрозумілих причин навряд чи можуть бути ближчим часом розсекречені. Але певні параметри і навіть певні документи, як бачимо, можна відтворити. Вони реконструюються як з практики, так і за окремими фрагментами. У щойно виданій книжці дисидента Валерія Марченка наведено розповідь одного з найстаріших тоді совє- цьких політв’язнів Василя Підгородецького (на той час мав в’язничний стаж - 27 років). Його боївці було доручено захопити прокурора в Дрогобичі. Операція вдалася. Після короткої дискусії вояки порадили прокуророві «захопити не тільки теку, а й папери із сейфу. Так от, - згадував старий вояк, - ні розповіді про катування під час допитів, ні сваволя на судових процесах, ні зізнання про особисті покривання порушень законносте не були такими кричущо викривальними, як рознарядка на те, скільки в’язнів має постачити область за місяць, квартал, рік!”12.

Терор в СРСР органічно випливав з марксистсько-ленінської теорії, головним завданням якої було здійснення соціальної революції, заміну органічної структури суспільства на іншу й витворення нової соціальної спільноти - єдиного совєцького народу. Мусимо констатувати, що в цілому своєї богоборчої мети комуністи досягай. Можемо переконатись у цьому, вийшовши на вулицю.

 

Література:

  1. Білокінь С. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917-1941 рр.: Джерелознавче дослідження. К., 1999; Его же. Механизм большевицкого насилия: Конспект исследования. К, 2000.
  2. Петров Віктор. Діячі української культури (1920-1940 рр.) жертви большевицького терору. К.: Воскресіння, 1992. С. 27.
  3. Солженицьш А. Архипелаг ГУЛаг, 1918-1956: Опьіт худож. исследования. [Части] IÍI-IV Paris: YMCA-press, [1974]. С. 44. Курсив автора.
  4. Кубанська Г. Тернистими шляхами. [Winnipeg:] Новий шлях, 1948. С. 34.
  5. ЦДАГО України. Ne 4933 ФП / кор. 44.
  6. Авторханов А. Технология власти. М., 1991. С. 180-181.
  7. Лубянка, ВЧК-ОГПУ-НКВД-НКГБ-МГБ-МВД-КГБ, 1917-1960: Справочник / Сост. А.И.Кокурин, Н.В.Петров. М.: Демократия, 1997. С. 153.
  8. яДенисов Вадим. Массовьіе акции КРУ и СПУ НКВД // Народная правда. Paris, 1950. Septembre. № 9-10. С. 29-30.
  9. Пор.: Дашкевич Яр. Україна вчора і нині. К., 1993. С. 82-83.
  10. ЦДАГО України. Ф. 1. Оп. 6. №285. Арк. 166.
  11. Усенко Ігор. Архівно-слідчі справи як джерело з історії держави та права України // Архівно-слідчі справи репресованих: Науково-методичні аспекти використання. К, 1998. С. 42-43.
  12. Марченко Валерій. Межи жорен пекельних //Марченко В. Творчість і життя. К, 2001. С. 334.

 

 

  
Előző fejezet Következő fejezet