Előző fejezet Következő fejezet

ВИЖИВАННЯ СІЛЬСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ В УМОВАХ ГОЛОДОМОРУ

 

Ольга МОВЧАН,

історик.

 

1. Утаювання хліба. В умовах реалізації жорстокої реквізиційної політики хлібозаготівель, перспектива виживання селян залежала від наявності продовольчих запасів. Керуючись інстинктом самозбереження, селяни приховували від хлібозаготівельників продукцію своїх господарств. Найбільш розповсюдженою формою приховування зерна були так звані “хлібні ями”1. Поширилися й групові форми приховування зерна, коли за змовою невеликої групи селян хліб державі здавав лише один із “змовників”, а решта переховували в нього своє зерно, відшкодувавши збитки здавальнику2. Контрзаходом влади, спрямованим проти групового опору селян, стали обшуки та ревізії зерна у господарствах, що вже виконали плани хлібоздачі.

Нелегальні сховища у колгоспах, які вперше були виявлені властями наприкінці 1932 р., отримали назву “чорних комор”. Всього з 1 по 20 грудня 1932 р. в різних областях республіки органи ДПУ знайшли 7 тис. “хлібних ям” та 229 “чорних комор”, у яких селяни приховали 70 тис. 400 пуд. хліба3.

Крім колгоспних комор та “хлібних ям”, іншим місцем приховування зерна були млини, куди селяни звозили хліб мовби на помел4.

Коли ж такий проводився, вони підкуповували мірошників, щоб залишити частину зерна без помелу у відходах - полові та соломі, які хлібозаготівельники не забирали5.

Іноді селяни домовлялися про нелегальний обмолот зерна на державних млинах або користувалися послугами таємних млинів, які відкривалися без ліцензії комітету хлібозаготівель. Це давало можливість уникнути виявлення раніше схованого зерна та сплати мірчуко- вого збору під час помелу. До 15 грудня 1932 р. органами ДПУ було виявлено 264 млина, які здійснювали приватний помел, по Одеській обл.; 39 приватних і 43 державних, експлуатованих без дозволу комітету хлібозаготівель, по Дніпропетровській; й відповідно 38 і 43 млинів по Вінницькій та 13 й 18 по Харківській обл.6

Після того, як держава закрила нелегальні млини, селяни, вдалися до домашнього помелу, використовуючи примітивні кам’яні ручні жорна та ступи7. Але невдовзі й приладдя особистого користування були визнані позазаконними8.

2. Сурогатне харчування. Зрозумівши марність утаювання зерна від всевидючого ока держави, селяни почали заготовляти на зиму всілякі сурогати та вже з осені потроху додавати їх до хліба. Спочатку це істотно не позначилося на стані їх здоров’я, спостерігалося лише схуднення. Однак з часом наслідком надмірного вживання сурогатів стали порушення травлення, отруєння, набряки тіла9. Поряд із непри­датними для харчування технічними сільськогосподарськими культу­рами вживали малоїстивні домішки кормів, наприклад, маляс10.

Найстрашнішим періодом для голодуючих стала весна 1933 р., коли усякі продовольчі запаси у більшості селянських родин повністю вичерпалися. Про перехід до малоїстивної сурогатної їжі сповіщалося у багатьох повідомленнях з місць11.

Доведені до відчаю голодуючі не гербували не тільки харчовими покидьками та бур’янами, а й м’ясом хворих тварин і навіть дохляти­ною12. Харчування трупами тварин призводило до масових отруєнь та епідемічних захворювань13. Щоб попередити її поширення, трупи хво­рих тварин стали знищувати: поливати гасом та спалювали14.

Зголоднілі люди їли також кішок та собак15. Крім того, на шкірках забитих тварин можна було заробити у заготівельних пунктах коопе-ративів вторинної сировини. Але через те що селянам було заборонено зберігати вогнепальну зброю, в тому числі й мисливську, заготівлею шкурок кішок і собак, займалися професійні живодери16. Хоча коти та собаки, які годувалися на скотомогильниках, були переносниками багатьох інфекційних хворіб, попит на котяче та собаче м’ясо, зробив їх ринковим товаром17. Продажна ціна трупа собаки становила в середньому 12 крб., а м’яса дохлих коней - 6-8 крб. за кілограм. Однак через відсутність у селян грошей, розрахунки у більшості випадків робилися речами (килимами, одягом та ін.) 18.

Із появою зелені у квітні місяці зголодніли люди, які вживали всілякі сурогати, включаючи тирсу трухлявого дерева та дохлятину, почали із жадібністю накидатися на її паростки19. Однак вітамінізована зелень не містила білків та вуглеводів й не могла врятувати виснажених людей від “безбілкових набряків”. Квітень 1933 року називали пухнутень, а травень - капутень20. Для поповнення дефіциту білків голодуючі не гербували ховрашками та кротами, тим більше, що за їх шкірки, як і за шкірки кішок та собак, у кооперативах вторсировини сплачували гроші21.

3. Мішечництво. Селяни, які намагалися вижити, від’їжджали за хлібом у місцевості, де не було голоду. Разом з ними туди їхали і мешканці невеличких містечок, котрі постачалися найгіршими пайковими наборами. До завершення хлібозаготівельної кампанії торгівля хлібом у розмірах більше одного пуду не тільки колгоспам, а й одно- осібникам-контрактантам, які здали належну кількість хліба державі, заборонялася22. Обмежувалися й обсяги перевезення продовольчих продуктів ручним вантажем - вагою не більше 10 кг (25 фунтів)23.

В умовах продовольчої диктатури, коли кожен мішечник вважався потенційним спекулянтом, тобто злодієм, часто-густо конфісковували- ся всі вантажі мішечників, незалежно від їх розміру24.

Після закінчення хлібозаготівель, обмеження у торгівлі хлібом були дещо послаблені: було знято загороджувальні загони та трохи збільшено дозволені розміри самопостачання населення - до одного пуда25.

Оскільки продаж хліба на ринках був обмеженим, а державні магазини перетворені на закриті розподільники для робітників і службовців, селяни таємно купували хліб у приватних перекупників на околицях міста й, навіть, на квартирах26. Траплялися й випадки продажу робітниками своїх пайків із розрахунку 30-40 крб. за кіло. Але купувати хліб за таку ціну могли лише одиниці27.

Єдиною системою державної торгівлі, в магазинах якої, починаючи з 1931 р., населення мало змогу придбати хліб, щоправда виключно за золото або валюту, були торгсини (магазини торгівлі з іноземцями), їх кількість з січня 1932 р. по 1 серпня 1933 р. зросла з 10 до 256. В цих магазинах пуд борошна коштував 3 крб. 60 коп., в той час як на ”чорному ринку” 150 крб. Але здавши коштовності до торгсину і отримавши взамін квитанцію на придбання хлібу, селяни могли реалізувати її лише через три дні. Проте нерідко їм доводилося чекати на хліб тижнями. Траплялися й випадки, коли у селян конфісковували квитанції торгсинів працівники органів ДПУ28.

У березні 1933 р. держава врешті-решт організувала вільну торгівлю хлібом в 35 хлібних розподільниках Харкова за так званими комерційними цінами, а саме: 2 крб. 50 коп. за буханець житнього кислого хліба, 3 крб. - за заварний і український житній та 4 крб. - за пшеничний 85 % помолу. Відпуск хліба в одні руки обмежувався вагою не більше 1 кг. Комерційні ціни були вищими від тих, за якими хліб видавався на пайки, але значно нижчими за ринкові, особливо на сільських базарах29.

У квітні був організований вільний продаж хліба та м’яса в Києві30, а в Харкові мережа хлібних магазинів збільшена до 86. Однак розгортання комерційної торгівлі хлібом не могло задовольнити попит селян31. Нічні черги біля хлібних магазинів вдалося ліквідувати виключно репресивними заходами - силами співробітників міліції32. Інша ситуація склалася в Москві та Ленінграді.

5. Відхідництво. Поряд із мішечництвом іншим традиційним способом виживання селян в умовах голоду було заробітчанство — так зване відхідництво, яке із додаткового джерела забезпечення родини перетворювалося на головний, а то і єдиний спосіб виживання. Масовому характерові відхідництва у 1932 р. сприяв указ уряду від ЗО червня 1930 р. який, знімав всілякі заборони, які досі чинилися колгоспами щодо від’їзду колгоспників на виробництво33. Але, починаючи з 1932 р., коли промисловість вичерпала потребу в робітничій силі34, уряд запровадив паспортну систему (грудень 1932 р.), що позбавила колгоспників та одноосібників права вільного пересування країною35.

Налагодивши контроль за розподілом робочої сили шляхом проведення “організованих наборів” робітників", держава використала дешеву працю відхідників на важких, шкідливих роботах - будівництві шляхів, у каменярнях, на торфо- та лісорозробках36. Незважаючи на нелюдські умови праці у цих галузях, її оплата була мізерною: по 500 г хліба та 300 г цукру щодня за умови виконання норми, непосильної для виснажених голодом селян37. Однак рабська праця на будівництві та лісоповалах була для голодуючих більш вигідною, ніж сільськогосподарська, оскільки оплачувалася регулярно. Невипадково в селах, які знаходилися навколо великих будов, виникала загроза ма-сового відхідництва селян під час сільськогосподарських кампаній38.

Щоб попередити недосів зернових під час ярої засівної кампанії, уряд спішно запровадив нові обмеження для відхідництва. За законом від 17 березня 1933 р. так звані “літуни” - відхідники, які виїжджали без дозволу колгоспних правлінь, виключався з колгоспів і позбавлялися оплати праці за трудоднями після розподілу нового врожаю39.

6. Вступ у радгоспи. Щоб утримати одноосібників у селах, сільська влада запропонувала їм продовольчу допомогу як аванс за роботу у радгоспах до початку польових робіт та обіцяла подальшу видачу продовольства як оплату праці у цих господарствах40.

Пайкове постачанню працівників радгоспів, надане їм право на одержання паспортів41 та менші норми хлібоздачі для радгоспів порів-няно з колективними господарствами, робили працю у радгоспах більш привабливою. Особливо після припинення громадського харчування в колгоспах одразу із завершенням польових робіт42.

Норми пайкового забезпечення робітників незернових радгоспів визначалися третім списком постачання і були близькими до тих, що встановлювалися у громадському харчуванні колгоспників на час по-льових робіт: по 500 г хліба для робітників і 200 г для службовців та утриманців, а також 300 г цукру для всіх категорій цього списку43. Найкраще постачалися працівники зернових радгоспів, яких зарахо-вували до другого списку постачання.

Однак вже в грудні через скорочення пайкового постачання населення України за другим і третім списком норми пайкового забезпечення працівників радгоспів не дотримувалися44. Майже половина зернорадгоспів взагалі припинила пайкове постачання. Воно було поновлено у квітні 1933 р. після дозволу на проведення децентралі-зованих хлібозаготівель. Однак не на рівні встановлених нормативів45. Крім того, не всі працівники радгоспів користувалися пайковим по-стачанням. В лютому 1933 р. через необхідність поповнення насіннєвих фондів з державного постачання були зняті працівники радгоспів, безпосередньо не пов’язані із сільськогосподарським виробництвом, а також утриманці сільськогосподарських робітників46.

Для підтримки знесилених працівників під час польових робіт передбачалася екстренна продовольча допомога. Однак її надавали ли-ше тим, “хто перебував у важкому стані, але ще не втратив працездат-ності, а також тим, хто виписався із тимчасових стаціонарів” і потребував тимчасової підтримки для набуття працездатності47.

7. Втеча із голодуючих місцевостей. Зрозумівши, що їм не їсти хліба ані у колгоспах, ані у радгоспах, селяни почали продавати своє майно та тікати із голодуючих місцевостей. Боротьба із виїздом селян за межі України розпочалася з 1933 р. Селян, які самовільно виїжджали за межі району із залишенням господарств, почали заарештовувати. Для попередження виїзду власті намагалися перекрити шляхи пересування утікачів. На сільських дорогах були поставлені заслони із співробітників міліції, ДПУ та сільських активістів. Підрозділи залізничної міліції влаштовували облави на залізничних станціях48. Однак вжиті заходи не припинили масової міграції селян. До січня 1933 р. села залишило багато колгоспників та майже всі одноосібники49.

Багато втікачів прямувало в Московську, Західну, Центрально-Чор- ноземну обл. Росії, у Сибір, на Кавказ та у Білорусію. Більш обачливі виїхали до Курської і Вороніжської губерній, де мешкало багато укра-їнців. Оскільки після запровадження паспортної системи колгоспники та одноосібники позбувалися права працевлаштування у містах, вони оселялися у сільській місцевості. Але і там на втікачів проводилися облави. Після арештів їх у кращому випадку повертали у колгоспи на батьківщину, а у гіршому - відправляли у концтабори до ГУЛАГу50.

8. Працевлаштування у містах. За наслідками профспілкового перепису 1932-1933 рр. поповнення робітничого класу України майже на половину (47%) здійснювалося за рахунок вихідців із села51. Однак для багатьох утікачів від голоду надія на працевлаштування виявлялася марною, оскільки голодуючих на стадії “безбілкового набряку” приймати на роботу категорично заборонялося52. Щастило лишень одиницям.

Через систематичне невиконання планів пайкового постачання час від часу проводилося його скорочення, як правило, за рахунок утриманців робітників, які мешкали в колгоспах, та робітників із колишніх розкуркулених53.

Найменше шансів на виживання мали селяни, які працевлаштува- лися в дрібних містах та містечках, підприємства яких у більшості відносилися до найнижчого третього списку постачання. Плани їх забезпечення за рахунок надходжень мірчука постійно зривалися54. Так, у першому кварталі 1933 р. робітники і службовці підприємств третього списку на пайки одержували лише 200 г хліба і більше нічого55. Криза охопила й громадське харчування. Зокрема, по Вінницькій обл. норми постачання їдалень робітничих кооперативів реалізовувалися по борошну на 37 %, крупах - 15 %, жирах - 5 %, рибі - З %, а по м’ясу взагалі не виконувалися56. Через погане харчування серед робітників третього списку постачання почали хворіти від недо-їдання57.

Не легше було і тим селянам, які пішли на навчання до технікумів і вузів, оскільки ці пайки також нараховувалися за нижчим, третім, списком постачання58

9. Жебрацтво. Пошуки порятунку у містах для більшості голодуючих виявлялися безнадійними. їх спіткала гірка доля жебраків. Збираючись навколо базарів, їдалень і на смітниках, виснажені голодом люди намагалися там знайти рештки чогось їстівного. Але міські мешканці, які жили на мізерні пайки, й самі голодували, а тому ніяких харчових відходів не лишали, не могли вони й давати милостиню тим, хто по декілька разів на день обходили їх квартири.

Помираючим селянам у містах медичної допомоги не надавали59. Щодо працездатних утікачів голоду з травня місяця були застосовані репресивні заходи. У примусовому порядку їх почали відправляти на виправно-трудові роботи - на шляхове будівництво, каменоломні, на сільськогосподарські роботи до радгоспів60. Влада, яка перетворила селян на декласовані елементи, звинуватила їх у злочинні бродяжництва, безсоромно переклавши на жертви відповідальність за скоєний нею злочин.

Розчарувавшись у пошуках ситого життя у містах, ті, хто міг, по-вертався до рідних сіл. Масові повернення утікачів від голоду в Україну розпочалося в березні 1933 р.61

10. “Волинки” на грунті голоду. На першому році голоду деякі селяни намагалися чинити опір владі. На весні 1932 р. у зведеннях місцевих партійних комітетів про становище на селі все частіше почали з’являтися повідомлення про так звані селянські волинки на ґрунті голоду. Йшлося про відкриті протестні дії - так звані походи чи демонстрації голодуючих до колгоспних правлінь або сільрад із вимогою надання продовольчої допомоги, а також стихійні чи організовані напади селян на зерносховища з метою їх розграбування62.

Основним об’єктом нальотів голодуючих, за термінологією офіційних документів, були зсипні пункти ґуралень, на які дефіцитне зерно потрапляло для переробки на горілку. Приводом до пограбування служило злочинне зберігання зерна під відкритим небом через брак зерносховищ63.

Так звані “волинки на ґрунті розтягання кукурудзи на винокурних заводах” почали виникати на початку 1932 р., й до середини травня були зафіксовані на 13 ґуральнях України. З березня місяця вони почали набувати масового, організованого характеру. В них приймало участь від декількох сот до двох тисяч селян64.

Поряд із ґуральнями іншими об’єктами “набігів” голодуючих стали зерносховища “Союзхліба”, де зберігалося насіннєве зерно65, та картопляні гурти колгоспів66. Траплялися і випадки пограбування кол-госпних клунь та пекарень. Причиняла цього були мізерні пайки, які видавалися колгоспникам під час польових робіт, а також самочинство колгоспної адміністрації у їх розподілі67.

Іншим проявом незадоволення селян стали їх виступи проти вивезення насіннєвого зерна за межі голодуючих районів.68

Частина селяни вдалася до прихованих методів боротьби: викопували вночі висадки буряків та картоплі, а під час достигання хлібів зрізали колоски ще з незібраного поля69.

Разом із хлібними бунтами наростала й хвиля селянських виступів за повернення незаконно усуспільнених корів, що залишалися останньою надією селян на виживання70. Однак справедливі виступи голодуючих були жорстоко придушені владою як протизаконні дії, спрямовані на “розбазарювання соціалістичної власності”.

11. Крадіжки та самосуди. Позбавивши селян традиційних засобів забезпечення себе їжею, влада штовхала їх на шлях злочинів. Інформація про масове поширення крадіжок і грабунків відкарбу- валася і у багатьох документах того часу. Зокрема, про загрозливі розміри індивідуальних крадіжок і карного бандитизму попереджува- лося у шифровці від 7 липня 1933 р., що надійшла у центр із Вінниці: “...B квітні було 35 бандитських проявів, в травні - 112, за дві декади червня - понад 163”. Особливе занепокоєння автором шифровки висловлювалося стосовно активної участі у бандитизмі раніше не судимих осіб. Так, у числі 172 затриманих бандитів було лише 70 кримінальних злочинців, а решта - селяни: 12 із колишніх куркулів, 64 - одноосібники та 26 - колгоспники.71

Жахливим наслідком соціальної деградації та мутації людської психіки був канібалізм. До людоїдства вдавалися переважно жінки, які під впливом голодного психозу вбивали своїх та чужих дітей. Якщо в травні 1932 р. канібалізм мав епізодичний характер, то узимку та навесні 1933 р. голодний психоз повсюдно охоплював сільське населення УРСР. Зокрема, на Київщині за січень - початок березня було виявлено 69 випадків людоїдства та 54 трупоїдства. На Вінниччині в травні 1933 р. зафіксовано 71 фактів людоїдства та 9 трупоїдства72.

Якщо для селян, які перейшли межу моралі і законності, головним способом виживання стало пограбування односельців, то для їх жертв - організація протидії злочинцям. У відповідь на зростання майнових злочинів селяни вдалися до організації загонів самоохорони, які ви-ловлювали злодіїв та зганяли їх на примусові роботи у полі, де ті змушені були й ночувати. Оскільки державні заходи з охорони особистого майна були набагато менш ефективними ніж заходи стосовно охорони громадської власності, то над злочинцями жертви пограбувань вчиняли самосуди, які за жорстокістю вироків не відрізнялися від мір покарання розкрадачів колгоспного майна, передбачених законодавством73.

Випадки самосудів над голодними “злодіями”, спійманими або просто запідозреними у крадіжках, почали поширюватися навесні 1933 р., охопивши протягом травня цілі райони. За місяць з 20 травня по 20 червня 1933 р. органами ДПУ УРСР було зареєстровано 111 самосудів в 99 селах 51 району України.

Самосуди супроводжувалися жорстокими знущаннями і нерідко закінчувалися вбивствами або побиттям, від якого осуджені через декілька днів помирали. Зокрема, із 247 чол., які постраждали від са-мосудів з 20 травня по 20 червня 1933 р., більш половини — 145 було вбито або вмерло від побоїв74.

Висновки. 1933 р. увійшов в історію українського народу як рік Великого голодомору, коли влади намагалися позбавити голодуючих тих мізерних можливостей на виживання, які залишалися у попередньому році, й фактично штовхала їх на шлях злочинів або голодну смерть.

 

Література:

  1. Там само. - С. 104, 272; Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. — К., 1990. - С. 307.
  2. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр.5824, арк. 181.
  3. Гриневич J1.B. Рефлексії Червоної Армії на колективізацію і голод в Україні. (1932-1933 рр.). - Голод-геноцид 1933 року в Україні: історико- політологічний аналіз соціально-психологічних наслідків: Міжнародна науково-теоретична конференція. Київ, 28 листопада 1998 р. Матеріали. - Київ—Нью-Йорк. - 2000. - С. 202.
  4. ЦЦАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5824, арк. 188.
  5. Там само, арк. 188.
  6. Там салю, арк. 37, 38.
  7. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - К, 1991. - С. 561.
  8. Голод на Поділлі: Книга свідчень. — Кам.-Подільськиий, 1993. — С. ЗО.
  9. Михно А.Р. Отравление суррогатньїм хлебом из лебедьі. // О голоде: Сб. статей. (Светлой памяти В. Г. Короленко). -X., 1922. - С. 244-249.
  10. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 348-349.
  11. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6275, арк. 108-109, 166.
  12. Неоголошена війна: спомини свідків, архівні документи та роздуми сучасника про голодомор 1932-1933 років. - Авт.-упорядник В. Тимофеєв. - Тернопіль, 1993. - С. 7; 33-й: Голод. Народна книга- меморіал. - С. 545; Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 156-157.
  13. Чорна книга України. - К., 1998. - С. 163.
  14. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 249.
  15. Чорна книга України. — С. 267.
  16. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6375, арк. 62.
  17. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. - К, 1993. - С. 619.
  18. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 409.
  19. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 567.
  20. Там же. - С. 295.
  21. Там же. - С. 145.
  22. Неоголошена війна: спомини свідків, архівні документи та роздуми сучасника про голодомор 1932-1933 років. - Авт. -упорядник В. Тимофсєв. - Тернопіль, 1993. - С. 53-54.
  23. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 167.
  24. Там же. - С. 135.
  25. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. - С. 135.
  26. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5449, арк. 108.
  27. Голод 1933 р. в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. - С. 131.
  28. Марочко В.И. “Торгзін ”: золота ціна життя українських хліборобів. -Голод 1932-1933 років в Україні: причини та наслідки. — К, 2003. - С. 456-466.
  29. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 531.
  30. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 468, 482.
  31. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. - Дніпропетровськ — Мюнхен, 1933. - 2-е, доп. видання. — С. 142.
  32. РГАЄ, ф. 8043, оп. 1, спр. 243, 179, 180, спр. 324, арк. 5.
  33. Schwarz S. М. Labor in Soviet Union. - New York, 1951. - P. 56-57.
  34. Фицпатрик Ш. Сталинские крестьяне. Социальная история Советской России в 30-е годи: деревня. - Москва, 2001. - С. 108.
  35. Попов В.П. Паспортная система в СССР (1932-1976 гг.). // Социологические исследования. — 1995. - № 8. — С. 13-14; № 9. — С. 3- 13. * “Організований набір робочої сили " здійснювався шляхом укладання договорів між колгоспами та державними підприємствами, за якими колгоспи надіслали на промислове виробництво, будівництво, лісорозробки чи до радянських господарств певну кількість робітників на конкретний строк, а підприємства — надавали допомогу колгоспам транспортними засобами, промисловими товарами і т. ін. В межах республіки планувався й контролювався Наркоматом праці.
  36. Профсоюзная перепись 1932-1933 гг. - М., 1934. - С. 37.
  37. Голод 1933 р. в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. — С. 92.
  38. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6155, арк. 4.
  39. Фицпатрик Ш. Сталинские крестьяне. Социальная история Советской России в 30-е годи: деревня. - С. 112.
  40. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6155, арк. 82.
  41. Попов В.П. Паспортная система в СССР (1932-1976 гг.). // Социологические исследования. — 1995. — N° 8. - С. 13-14; № 9. - С. 3- 13.
  42. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20,, спр. 5961, арк. 63.
  43. ЦДАВО України, ф. 423, оп. 6, спр. 1327, арк. 17, 27.
  44. Колективізація і голод на Україні. 1929-1933. - К, 1993. - С. 561.
  45. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6387, арк. 67-69 зв.
  46. Голод 1932-1933 років на Україні:очима істориків, мовою документів. - С. 119.
  47. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6275, арк. 101.
  48. Там же, арк. 47.
  49. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 341.
  50. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6273, арк. 59; Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українських селян. - С. 24.
  51. Профсоюзная перепись 1932-1933 гг. —М„ 1934. - С. 37.
  52. Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. - С. 131.
  53. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20. спр. 5467, арк. 18; Голод 1933 року в Україні: Свідчення про винищування Москвою українського селянства. - С. 132.
  54. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 444.
  55. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 465.
  56. Там же. - С. 451.
  57. Там же. - С. 444;
  58. Голод на Поділлі: книга свідчень. - С. ЗО; Неоголошена війна: спомини свідків, архівні документи та роздулш сучасника про голодомор 1932-1933 років. - С. 97. м Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 185.
  59. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 353.
  60. Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 507.
  61. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6275, арк. 3.
  62. Там же, спр. 5861, арк. 44, 80.
  63. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. - С. 148-149,154.
  64. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5417, арк. 1-4.
  65. Там само, арк. 22, 12.
  66. Там само, спр. 5861, арк. 102.
  67. Там же, арк. 88.
  68. Там само, арк. 12.
  69. Там само, арк. 63; Голод 1932-1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів. - С. 169.
  70. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5861, арк. 22, 23. 37, 78, 88.
  71. Там само, арк. 102, 116.
  72. Голод 1932-1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів. — С. 434, 511.
  73. ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5861, арк. 103.
  74. Там само. арк. 96-98.

 

 

  
Előző fejezet Következő fejezet