Előző fejezet Következő fejezet

ГОЛОДОМОР В УКРАЇНСЬКІЙ ПРОЗІ

 

Любомир СЕНИК,

доктор філологічних наук, професор Львівського Національного

університету ім. Івана Франка, член Національної спілки письменників

України.

 

Названа тема, по суті, до сьогоднішнього дня не одержала офіцій-ного визнання в тому сенсі, що, на жаль, досі в Україні немає худож-нього твору з проблем голодомору 33-го, відзначеного найвищими дер-жавними нагородами, престижними літературними преміями, не кажу вже про виокремлення художніх творів з літературно-мистецького по-току відповідними міжнародними відзнаками. Немає також оголоше-ного літературного (мистецького чи кіномистецького) конкурсу на тво-ри - повісті, романи, кіносценарії, драми, написані на матеріалі масово-го людовбивства 33-го, спланованого і організованого Кремлем, як сим-волом концентрованого зла, сатанізму в особі тодішнього комуно-боль- шевицького партійно-державного керівництва.

Щойно сказане змушує висловити кілька міркувань. По-перше, чи настільки заклопотаний літературний і політичний істеблішмент Укра-їни поточними справами, що не в стані вирішити й цього питання, яке сьогодні, після десятиліть, що відділили нас від національної трагедії, має, як і тоді, гострий моральний і політичний характер? По-друге, чи світ, до якого ми звертаємо свої очі з надією, що нас почують і - ще більше - зрозуміють, теж не хоче або чомусь не може сказати до кінця правду про те, що тоді сталося? Як видно принаймні з інформаційного потоку останнього часу, найвища організація світового співтовариства - ООН 24 листопада 2003 назвала голодомор... голодомором, проте щодо оцінки його як геноцид проти українського народу, на жаль, не дійшло... При тому три держави мають свої міркування щодо такого визначення і таким чином ставлять під сумнів, чи цей злочин був геноцидом. Сучасну Росію, тобто її керівництво, можна зрозуміти: адже вона назвала себе спадкоємницею імперії зла; визнавши голодомор 33 геноцидом, вона була б змушена, згідно міжнародних норм, взяти на себе відповідальність за скоєний злочин проти людства і людяности, який не має терміну давности.

Славний Альбіон далекий від цих наших болів і трагедій і, очевидно, сподівається з упевненістю, що чогось подібного ніколи не зазнає - напевно, так, не відчує, але коли він глухий до такої глобальної за сво-їми масштабами і ще більшими демографічними і, зокрема, моральними наслідками, які торкнулися не тільки українців, а, гадаю, всієї Європи й людства (звісно, щодо морального аспекту), то як можна будувати «нову Європу», дотримуючись старих засад, справді, не тільки з домени моралі, а й політики?

Нарешті США приєдналися до цієї «трійці», переслідуючи - навіть важко сказати - які цілі. Які мотиви керували в цьому конкретному ви-падку: не «дразнити» такого партнера, як Росія? Відповідні, може, й не зовсім таємничі «лобі», які й сформували антиморальну позицію? Тим більше, все це дивно, бо власне, американський уряд володіє колосаль-ними і неспростовними даними про голодомор, які зібрала шляхом слу-хання свідків сенатська комісія, а ці матеріали пізніше склали тритомну публікацію 206 свідчень про факт української трагедії1.

І як приємно відзначити, що парламент Угорщини - один з перших у Європі! - засудив голодомор і визнав його геноцидом проти українсь-кого народу. Українці завжди говоритимуть про цей історичний акт з глибокою вдячністю

Як видно, навколо голодомору 33 розгортаються різні політичні сце-нарії, а саме: якщо «українські» комуністи нині уже не можуть запере-чити голодомор 33 в Україні, то, щоб «розмити» проблему, говорять про якийсь неврожай (а це вже одверта, цинічна брехня), про голодування Поволжжя чи інших регіонів імперії (де, до речі, теж використовувався голод як засіб проти селянського опору колективізації, але далеко в менших масштабах, порівняно з українським).

Вершиною цинізму стало, як відомо, відкликання президентом України через МЗС вимоги від ООН назвати голодомор 33 геноцидом, очевидно, на догоду Кремля - головного відповідача за злочин.

Отож зібрано величезний документальний матеріал2, який, окрім іншого, мав би послужити для письменників, які, сподіваюсь, ще не раз повертатимуться до теми голодомору, яка досі з будь-якого погляду не вичерпана.

Першим відкрив її Улас Самчук романом (дехто з дослідників нази-ває повістю) «Марія» якраз у рік голодомору. З цього часу й відкрилася нова сторінка в нашій літературі - трагічна за змістом відображення, з перспективою філософського, біблійно-притчевого, морально-етичного, політичного «прочитання» трагедії мільйонів, сторінка життя й насильницької смерти людини, поставленої тоталітаризмом у закритий простір екзистенції з неминучим, як правило, трагічним виходом.

Улас Самчук поступово, відповідно до розвитку сюжету, підводить читача до висновку, що насильницька смерть героїні твору Марії - це не фатум, не приречення долі, це незрозуміла закономірність, а спланова-ний геноцид. Якщо смерть її дітей спричинена хворобами, пошестю тифу й шкарлатини, то загибель її, матері, носія життя й радости, - від замаскованих брехливою пропагандою рук ворога. Автор підготовляє читача до сприйняття саме цієї, умовно кажучи, прихованої ідеї, втілю-ючи її в образній системі роману. Ось як, наприклад, змальований мор людей від пошесті: «Посипалися люди, мов мухи восени. Кожний день десятками відвозили на місце вічного спочинку. На село наліг смуток, відчай, плач. Темними морозними ночами виють голодні собаки. Вони чують, як шествує з подвір’я на подвір’я жорстока смерть і косить, не минаючи ні старого, ні малого»3.

І вже лаконічні сцени, але виписані з глибоким проникненням автора в сутність явища, увиразнюють авторську тему геноциду: адже працьовиті люди, прекрасна урожайна земля - і масова смерть від голоду. Автор створює образ землі - буяння зелені, урожайного поля - все це основа основ існування в звичайному, такому природному добрі. “Живуть спокійним селянським життям. Сіють, збирають збіжжя, святять паску і кожний день зустрічають і проводять сонце”41 цей ритм, майже патріархальний за своїм змістом, постійно межує з лихом.

Смерть супроводжує Марію з самого початку її життя - виростала вона сиротою. Нещастя її не покидають: смерть дітей, хвороба Гната, її чоловіка, відтак нещастя в лісі - дерево розтрощило скалічену ще в дитинстві ногу... Нагромадження лих і бід роблять роман похмурим, проте, як не парадоксально, не песимістичним. Бо могутня вітальна сила зосереджена в дивовижному тілі матері, яка в романі виростає до символу України, розтерзаної, фізично упокореної голодом, але не здавленої духом.

Мимоволі напрошується паралель з відомим романом Кнута Гамсуна «Голод» (1890). Якщо безробітний журналіст голодує, а все суспільство загалом не потерпає від голоду, то це всього на всього випадок, незалежно від того, які причини і наслідки цього одного - нехай і узагальненого - випадку. Інша річ у «Марії» - тут загибає все суспільство (в цьому випадку селянське), є національною катастрофою і в такому сенсі змушує читача задуматися - хто і з якою метою організував і здійснював насильницьку смерть мільйонів? Олег Ольжич, констатуючи цей факт, відзначає, що в своєму романі Улас Самчук розгортає «широке суспільно-національне тло для хроніки життя селянки Марії, символу української людської природи [...]», і далі висловлює сподівання, яке бачить у романі, а саме: «Голод, схоплений як плід насильства ворожої доктрини над органічністю української стихії, відкриває вихід - протест і переможний зрив цієї стихії». Передбачення поета (і, можливо, сподівання автора роману) не справдилися: якщо й були (справді були!) спорадичні протести, то вмить потоплені в крові.

За влучним спостереженням сучасної дослідниці у романі “Марія” панує дух руїни6. Народ не мав ні фізичних (він їх витратив під час національно-визвольного зриву 1917-1921), ні політично-організованих сил, щоб побороти “дух руїни”.

Західноукраїнський читач був знайомий з романом Уласа Самчука до вересня 39-го року - роман був у мережі читалень «Просвіти», а після т. зв. визволення - під забороною. З того часу і аж до т.зв. перебудови накладено суворе табу на проблематику голоду. На території, обгород-женій колючим дротом, не могло з’явитися щось подібне. Заборона теми голодомору настільки сувора, що десятиліття тривала мовчанка. Звичайно, образні «вкраплення» інформації про голод десь з половини 80-х років XX ст. (цензура стає начебто м’якшою) спорадично з’явля-ються в художніх творах українських письменників, але супроти траге-дії, яку пережив народ, можна їх вважати не зовсім відповідними їй.

Це явище можна пояснити і офіціозно-партійною заангажованістю письменників, де неважко знайти й колабораціоністські тенденції в що-денній поведінці і в писаннях, і просто елементарним страхом (хто пе-режив голод і терор 30-х років, не міг не пристосуватися до умов, щоб вижити). Зрештою, цвіт нації, її, зокрема, художній інтелект був жор-стоко скошений. Процес СВУ (1929) і голодомор 33 поклав край т. зв. українізації і будь-якому національно-духовному відродженню. Досвід цілого покоління письменників «розстріляного відродження» говорить про неминучий трагізм, як вихід у протистоянні творець і тоталітарна влада, а тим більше влада зразка москво-більшовицького.

Гадаю, що наші гостинні господарі добре знають сутність цієї влади і ніколи не забудуть власної національної трагедії, зокрема, в Будапешті 1956 року. Тож не дивно, що тільки в діяспорі могла вільно опрацьовуватись проблематика голодомору. До його 20-річчя Віра Вовк опублікувала «Легенду про колоски», датовану ЗО серпня 1953 р. у Прімавері. Цей маленький шедевр містично-релігійного характеру має гостру політичну спрямованість проти не названих тут організаторів голоду і розгортає перед читачем кілька планів: реалістичний, в якому лаконічними, неначе Стефанівськими засобами вимальовується трагічний стан сім’ї («Всі ждали на хліб. Мати лежала горілиць на постелі, а менші верещали. Ніна мусіла знайти раду»7), і містичний - Ніна пішла в поле збирати колоски і там побачила Жінку з серцем, пробитим сімома мечами. Візія дівчинка реалістично вмотивована: голод в дівчинки викликає галюцинації, зміст яких, однак, контрастний до совєтської дійсності і водночас гармонійний з апокаліптичним розтерзанням сім’ї. Діялог Ніни з Жінкою виявляє разючі сходження долі Божої Матері та її Сина з умираючою сім’єю, голову якої розстріляли, а тепер, в останню годину, прирекли на страшну голодову смерть. Пуант цього високопоетичного твору у, справді, несподіваній, але логічній кінцівці: дівчинку знайшли на стерні мертвою з віночком з придорожніх квітів, який втиснула їй на голову Жінка - Мати Божа. І тоді «заспівали жайворонки, що не всім нехрещеним дітям закритий рай...»8

Але про все, що бачила в своїй візії, Ніна не мала найменшого уяв-лення, бо виростала у великій зоні насильного атеїзму. Таким чином, перед читачем відкривається ще один пласт - глибокий гуманізм хрис-тиянської віри, який контрастує з картиною сатанинського нищення ук-раїнської сім’ї.

Ключовим твором на тему голодомору-33 є роман Василя Барки «Жовтий князь», виданий в Мюнхені 1962 р. і перекладений на кілька європейських мов. Паризька газета «Фігаро Літерер» писала, що «Жов-тий князь» є «найкращим твором про трагічний період в новій історії України й людства»9. Дослідники знаходять певні аналогії і типологічні сходження, як і, природно, характерні відмінности, з романами Ф.Кафки та Дж.Оруелла. Це книга пам’яті, яка зафіксувала жахливі історії людей, їх загибель, фізичне й - нерідко - моральне нищення людини, що сприймається як апокаліптична оповідь про несусвітне пекло на землі. Конкретика роману вражаюча, епізод за епізодом розкривають боротьбу Катранника, як і багатьох інших односельчан, за виживання. Трагічна ця боротьба, бо, як пише автор, “їхній хліб і всяку поживу забрано, а самих покинуто на неминучу гибіль, бо держава, використавши силу проти них, як смертельний противник, відняла, крім харчів, також можливість заробляти на прожиття. Стан - гірший, ніж під час чуми”10. Філософічність і психологізм, драматизм ситуацій і екзистенційна безвихідь героїв роману, панорамність часо-простору і водночас конкретика соціального “зрізу” суспільства (тут переважно селянського), контрастність, конфліктність між владою і народом - все це в художній концепції роману є органічним, сутнісним і вказує на глибоке проникнення письменника в саме ядро тоталітарної системи. В ній немає місця для нормального існування людини. Це вирок системі, яка знищує націю.

В Україні роман став відомий в кінці 80-х років, майже тридцять ро-ків після публікації - ще один факт штучного, насильного розриву єди-ного процесу творення української літератури, незалежно від місця по-селення письменників. Власне, тільки по той бік залізної завіси була можлива вільна творчість і, отже розповідь про голодомор.

Поруч з романом В.Барки слід ставити повісті Тодося Осьмачки «План до двору» (Едмонтон, 1951, в Україні - 1998)) і «Ротонда душо-губців» (Вінніпег, 1956, в Україні - 1998), також «Сад Гетсиманський» (Новий Ульм, 1950, в Україні - 1991)) і «Тигролови» (Київ, 1999) Івана Багряного. Оцінки цих творів надзвичайно високі. Зрештою, нікого не треба переконувати, що написані вони кров’ю серця, сповненого лю-бов’ю до Батьківщини. Тут поєдналися почуття і розум. Дуже доречні тут слова Тодося Осьмачки: «Хто в мистецтві має розум, а не має по-чуття, той не має геніїв. А хто не має розуму, а має почуття, той боже-вільний. Тільки той, хто у мистецтві має і розум і почуття, - держить у собі світло дня». Світло, що його запалив Тодось Остмачка, як і інші його побратими по перу, відкрив історичну перспективу, що є життям і свободою.

Далі обмежимось лише побіжними згадками про такі фундамен-тальні речі, як «Діти Чумацького шляху» Докії Гуменної - тетралогія ( «У запашних полях», «Брами майбутнього», «Розп’яте село», «Ніч»), видана у Мюнхені11, Звичайної Олени зі співавтором Михайлом Млако- вим «Ворог народу» у двох томах («Проти течії» і «Плянета рабів»)12 і двотомовий роман «Страх»13, повість «Каміння під косою» Мак Ольги14, трилогія П.Маляра (П.Миргородського) «Золотий дощ» («Чайка», «Пе-ревесники», «Поема про Улянку»)15.

Цей список можна довго продовжувати. Твори різних стилів, різного творчого завдання, проте всі вони об’єднані правдою, сказати б, про межу, на якій зупинилося життя людське, де грань між життям і смертю проймає все суще. Але навіть на цій межі людяність, добро серед люду домінують, хоча «прокляті роки» (Ю.Клен) кладуть на душі карб, якого вже не здатні стерти роки в усіх, хто вижив. Можемо запитати - чи здатні стерти страшні карби з пам’яті нації, яка, переживши всенаціо- нальний апокаліпсис, здобула власного кров’ю освячену незалежність? Не здатні! І в цьому теж її безсмертність. Здавалося б, це очевидні речі, але, на жаль, потрібні десятиліття, потрібні чесні і правдиві книги, щоб повернути цю пам’ять, і навіть сьогодні потрібні чималі зусилля для того, щоб відкрити правду світові.

Роль відкриття виконувала також мемуаристика - назвемо лише кілька речей, які надзвичайно успішно виконували свою місію. Торік вийшов переклад з англійської українською мовою спогадів Семена Старіва (в англ. Мирон Долот) «Страта голодом»16, яка отримала ши-рокий резонанс в англомовному світі. Свящ. Джеймс Тортон писав: «Читаючи «Страту голодом», усвідрмлюєш, що злочинний рух, який називається комунізмом, неможливо „реформувати”, як неможливо й надати йому „людського обличчя” - чи то йдеться про комунізм як ідео-логію, чи як систему. Повірити в «добрий і лагідний» комунізм - це повірити в те, що сам диявол може стати спільником доброти й порядносте»17 («New American», 1990, 26 03). Спогади письменників- емігрантів відтворювали, часто в експресивно-художній формі, часи лихоліття, розкривали атмосферу фізичного і духовного нищення українців. Спогади Докії Гуменної «Дар Евдотеї. Іспит пам’яті»18, Олекси Гай-Головка „Смертельною дорогою”19 відтворили, зокрема, трагічну конкретику 30-х років минулого століття.

На завершення слід згадати, що тоталітарна система спробувала в 1946-1947 роках знову застосувати голодовий терор, який, проте, на Західній Україні провалився завдяки акцій УПА, керівництво якої звернулося до населення активно допомагати голодуючим із Наддніпрянщини20 і організувало боївки проти пограбування селян.

Цей далеко неповний огляд завершу такими висновками:

  1. Вина за голод лежить на його організаторові - тодішньому крем-лівському керівництву. Вдавання сучасним керівництвом Росії, що, мов-ляв, голоду не було або був не тільки в Україні і викликаний безгоспо- дарством і т. ін., є маневром уникнути відповідальности за геноцид - злочин імперії зла, спадкоємницею якої Російська Федерація себе на-звала.
  2. Голодомор 33 - це не тільки суто українська проблема. Західний світ знав про голодомор, мимо дезинформації з боку нечесних політиків і кореспондентів. Знаючи, не втрутився, хоча володів потужними за-собами впливу, отже, засвідчив подвійну мораль.
  3. Звідси етичний і естетичний потенціал проблеми голодомору-33 не вичерпаний і тим самим стосується не лише українських письменни-ків, а й світового художньо-творчого активу.
  4. Повзучий тероризм, що його можна сьогодні розглядати в контексті соціяльної кризи в Україні, коли її громадяни змушені масово виїжджати за кордон у пошуках заробітку, так чи інакше сьогодні вимагає насамперед від Заходу чіткої орієнтації - кого і що підтриму-вати в цей складний для України перехідний період.

Тодось Осьмачка висловив актуальну думку: «Мертві з гробу не вер-таються, але мертві найкраще і найправдивіше накреслюють нам нашу перспективу прийдешнього».

 

Література:

  1. Див: Investigation of the Ukrainian Famine, 1932-1933: Oral History Projekt of the Commission on the Ukraine Famine / Ed. fór the Commiss. By J.E.Mace and L.Heretz. - Washington, D.C.: US/ G.P.O., 1990. - 3 v. - Texts in Ukr. With Engl. Summaries.
  2. Назвемо хоча б кілька видань: Млиновецький Р. Голод на Україні в світлі урядових дата. - [Торонто], 1958. - 39 с. + Додатки; Гришко Василь І. Москва сльозам не вірить. Трагедія України 1933 року з перспективи 30-річчя (1933-1963). - Нью-Йорк, Видання ДОБРУСУ в США, 1963. - 61 с.; Костенко О.О. Здрастуй, голодоморе. Метафізика насилля 1932-1933 років. - Харків, Основа, 1998. - 64 с.; Мухіна М. Упокорення голодом. 36. документів. - Київ, 1993. - 310 с.; Голод 1933 року в Україні. Свідчення про винищування Москвою українського селянства. Друге, доп. вид. - Дніпропетровськ-Мюнхен, 1993. -223 с. ; Кугутяк М. Голодомор 33-го і Західна Україна. (Трагедія Наддніпрянщини на тлі суспільних настроїв західноукраїнської громадськості 20-30-х років). - Івано-Франківськ, 1994. - 72 с.; Куліш А. Геноцид. Голодомор 1932-1933. Причини, жертви, злочинці. - Київ-Харків, 2001. - С. 96 с. Найповніший покажчик літератури див.: Голодомор в Україні 1932- 1933 рр. Бібл. покаж. - Одеса-Львів, вид-во М.П.Коць, 2001. /Одеська Державна Наукова Бібліотека ім. М.Горького, Інститут історії України HAH України, Фундація українознавчих студій Австралії/. - 654 с.
  3. Самчук Улас. Марія. Київ, 1991, с. 60.
  4. Там само.
  5. Ольжич О. Голод і сучасна українська література /Юльжич О. Незнаному Воякові. Заповідане живим. - Київ, 1994, с. 151.
  6. Див.: Добрянська І. «Дух руїни» у романі Уласа Самчука «Марія» . // Наукові записки. Bún. VI - Тернопіль, 2000, с. 50-62.
  7. Вовк В. Проза. - Київ, 2001, с. 390.
  8. Там само, с. 392.
  9. Цит. з кн. : Азбуковник. Енциклопедія української літератури. - Філадельфія, 1969, Т.1, с. 249.
  10. Барка В. Жовтий князь. Мюнхен, 1962, с. 78.
  11. Гуменна Докія. Діти Чумацького шляху. Мюнхен, 1948-1951.
  12. Звичайна О., Млаковий М. Ворог народу. - Лондон, 1966.
  13. Звичайна О. Страх. Роман. - Лондон, 1957-1958.
  14. Мак О. Каміння під косою. - Київ, 1994.
  15. Маляр П. Золотий дощ. Роман-трилогія. - Торонто, 1965-1975.
  16. Старів Семен. Страта голодом. - Київ, 2002, с.271.
  17. Там само, с. 270.
  18. Гуменна Д. Дар Евдотеї. - Київ, 1990. Т. 1. Київські кручі. - 306 с. Т. 2. Жар і крига. - 346 с.
  19. Гай-Головко О. Смертельною дорогою. Події нашого часу. - Т. 1-2. Вінніпег, 1979-1983.
  20. Див.: Наконечний Є. Прихована таємниця 1946-1947років //У боротьбі за волю. — Т. 2, Львів, 2003, с. 65-69.

 

 

  
Előző fejezet Következő fejezet